Анастасія Леухіна: “Якщо не пробувати – точно нічого не вийде”

FacebookTwitterGoogle+Share

“Якщо ти будеш докладати зусиль, то обов’язково чогось досягнеш” (А.Л.)

З Анастасією Леухіною можна годинами говорити на різні теми – від реформи МВС та боротьби за допуск в реанімації, до альтернативних освітніх проектів і громадянський активізм.

З усіх цих тем вона є без перебільшення експертом. Але ми зустрілись, аби спитати Анастасію про її “старт” – навчання в Могилянці.

Анастасія розповіла про сильні і слабкі сторони нашого ВНЗ, довіру, роботу в команді та кар’єру. І, звісно, персональні лайфхаки та поради.

nastya-leukhina

Освіта: НаУКМА (соціологія, політологія). Магістр досліджень в галузі миру, Нотр-Дамський університет (США). Вивчала комунікації та журналістику в Карлтонському університеті (Канада) та Державному Нью-Йоркському університеті (США). Сертифікований спеціаліст з альтернативного вирішення конфліктів (Канадський Міжнародний Інститут Ведення Переговорів, Канада).

Робота: член експертної ради з реформування МВС, радник проекту Департаменту юстиції США, екс-голова атестаційної комісії Національної поліції України, аналітик українського монітору реформ Міжнародного Фонду Карнегі Європа, викладач Київської школи економіки, співкоординатор кампанії #пуститевреанимацию, член Наглядової Ради Асоціації Велосипедистів Києва, співкоординатор Громадської платформи «Нова Країна», співзасновник ініціатив ВелоЧернігів та Освітній експеримент.

Налаштовуйтесь на хвилю Анастасії під час читання: плейлист спеціально для ММ:

Які твої перші асоціації зі словом «Могилянка»?

–  Це перший корпус, це свобода.

–  Чому обрала Могилянку?

– Насправді, після закінчення школи, я повинна була їхати в Штати вчитися.

Але я дуже хворіла, і ми з мамою вирішили, що цього року я спробую вступати в український виш. Просто спробую, щоб зрозуміти, до чого готуватися наступного року.

Ну от власне взимку, коли подавалася на візу, я приїхала подивитися на університети, щоб знати, куди вступаю. У мене не було ніякого відчуття, що я вступлю, бо через хворобу я не готувалася ніяк.

Я просто зайшла в Могилянку, і мене вразила енергія вишу. Особливо другого поверху першого корпусу з його довгим коридором і якимсь особливим духом.

Наступного дня я подавала документи на візу і зайшла в КІМО. Побачила жахливу, холодну, темну споруду і зрозуміла, що ніякі “понти” не компенсують отієї енергії, яку я відчула в Могилянці.

Таким чином я подала документи в Могилянку, в Лінгвістичний університет і в Шевченка.

В Шевченка мене завалили на іспиті з англійської, оскільки я була медалістом, і поставили 4-ку. У Лінгвістичний я вступила. Це було беспрецедентно: з 60 медалістів я вступила без усіляких блатів. При цьому, до вишу вступило лише троє медалістів, дві інші колеги потім питали мене, скільки це коштувало і ділилися таксами.

А в Могилянці були тести… Я й досі пам’ятаю цей день, коли ми їх складали. Я була наскільки сфокусована, що вдома відтворила по пам’яті всі 300 питань тесту з 12 предметів, на вирішення яких було 3 години.

Я подумала, що ця система тестів – фантастична. Бо, якщо ти системно працював увесь час в школі, то ти їх складеш.

І вони гарантують, що твоїй групі більшість однокурсників будуть не просто “натасканими” репетиторами з якогось предмету, вони постійно і системно працювали у школі.

Я вступила до 2 вишів і намагалася вчитися в обох одночасно. Я чітко знала, за скільки хвилин можу добратися від Контрактової площі до Олімпійського стадіону, біля якого заходиться Лінгвістичний університет.

Я два місяці чесно намагалась встигати вчитись на стаціонарі в двох університетах, ходила в кросівках, щоб швидше бігати до метро і…  зрозуміла, що це немає сенсу.

Останньою краплею став урок з фонетики у Лінгвістичному. У мене вилазили якісь трійки, а я ж така “дєвочка-відмінниця”. Прихожу і кажу викладачці: «Що зі мною не так?». А вона: «От розумієте, у вас американська вимова, а ми вчимо британську. І результатом моєї роботи буде те, що я вас перевчу». А я їй: «Слухайте, я краще за всіх розмовляю англійською у цій групі, я сподіваюся, що у вас буде інший результат у цій групі, аніж перевчати мою вимову з американської на британську». Тоді ж я пішла й написала заяву, що я йду з Лінгвістичного, на що там якась тьотя сказала: «Ну вот, так всегда: если брать бесплатно – не ценят потом». Так Могилянка стала єдиним університетом, у якому я навчалася.

–  Чому обрала факультет соціальних наук?

–  Я думала, що мені потрібна хороша гуманітарна освіта. Це був гуманітарний факультет, де була змішана політологія, економіка й філософія. Тоді я вирішила, що політологія буде міждисциплінарна.

–    Що в могилянській системі навчання тобі подобалось найбільше?

–    Мабуть, найцінніше для мене в Могилянці – це її середовище.

Викладачі були дуже різними: від абсолютно фантастичного Кримського, чиї лекції я ніколи і ні за яких обставин не пропускала, до досить посередніх вчителів. Але навіть на парах цих посередніх викладачів ми дуже круто вчилися саме через чудову групу студентів.

Я досі згадую здорову, конструктивну конкуренцію між одногрупниками, при цьому вона була зовсім неагресивна. Ми дружили, але нам хотілося прийти готовими на пари, тому що знали: ще 10 людей прийдуть готовими і буде цікаво.

Відтак було майже байдуже, хто викладав, адже головнепланка якості та гідності, яку ми разом тримали, навіть не домовляючись про це. Я не знаю, як зараз це відбувається, але тоді це для мене було неймовірно важливо.

Ну і ще – можливість самостійно обирати предмети для навчання і  самій визначати параметри свого вибору. Навчаючись в американській школі, я двічі на тиждень їздила в університет і брала там курси. Тож можливість вибору предметів, а відтак і викладачів, не була для мене чимось абсолютно новим.

У кожного могилянця була своя причина обрати ту чи іншу дисципліну: хтось обирав той предмет, де було багато кредитів і щедрі на хороші оцінки вчителі. Мені  було байдуже, як називався предмет і про що він – надважливою була особистість викладача. На той момент у нас була дуже сильна кафедра філософії, тому я прослухала купу їхніх курсів просто тому, що там були реально круті викладачі.

Крім вже згаданих планки академічної якості та можливості вибору предметів, для мене дуже важливою була різноманітність. Адже на семінарі з античної філософії було чимало людей з інших факультетів з різними точками зору, тому заняття ставали ще цікавішими. І тому ця різноманітність – це також дуже важливий елемент, який можна винести з Могилянки.

–  Чого не вистачало Могилянці?

–  Викладацький склад був нерівномірний. Також можна було би покращити якість лекцій і семінарів. Їм не вистачало енергії, запалу, знань, бажання ділитися… Але просто за рахунок того, що Могилянка дозволяла їздити кудись, працювати – ти міг все це доповнити іншими можливостями для розвитку.

Мені здавалося, що ця нерівномірність дуже часто була пов’язана з боротьбою за виживання – викладачам важливо було мати викладацькі години. Траплялися викладачі з докторськими ступенями, які не додавали цінності курсам, але за рахунок свого статусу отримували багато викладацьких годин.

А люди, які приходили в Могилянку і дійсно могли приносити інновації, просто не отримували таких можливостей для роботи зі студентами.

Ця бюрократична система з розподілу годин та конкуренція за них часто здавалася мені обмежувальною для нових та прогресивних людей.

Нішу новизни та запалу великою мірою заповнювали позаштатні викладачі, які просто приходили ззовні  – чинні депутати чи економісти. Вони викладали не заради годин, а тому, що хотіли поспілкуватися з аудиторією – це було круто, але така практика не завжди ставала регулярною за рахунок якихось бюрократичних процедур.

leukhina-dlya-naukma

–   Як відбувається цей перехід від навчального процесу до першої роботи?

– Я почала працювати з першого курсу. У мене вивільнився час після здачі англійської мови екстерном. Моя перша робота була в Міжнародному центрі Перспективних досліджень. Це була така будівля на другому плацу, яка нині називається 5-м корпусом. Біля цієї будівлі хтось постійно палив на вулиці. Одного такого чоловіка я там постійно бачила з цигаркою. Якось я до нього підійшла і спитала:

«Що це? Чим ви там займаєтеся?». Іншим разом я просто підійшла і сказала: «Я хочу у вас працювати». І я так розумію, що вони від наглості й відкритості мене просто взяли на роботу.

Я працювала асистентом, але там було багато різних контактів, і це допомогло мені в майбутньому.

А з неформальних речей, мабуть, найважливіше – це те, що Могилянка була дуже гнучкою до людей, які хотіли б поїхати на програми навчатися за кордон.

Перші 2-3 роки я подавалася на велику кількість різних програм. Від таких поїздок університет дуже багато отримував: студенти поверталися з новими поглядами, з широким світоглядом, з новими контактами та засіювали це все на полі університету.

Можливостей поїхати повчитись на навчальну програму було дуже багато, але при цьому ти мав бути конкурентно-спроможним. І наявність таких вмотивованих студентів разом з багатьма можливостями – це те, що відрізняє Могилянку від інших ВУЗів.

leukhina-dlya-naukma2

–  Розкажи, як відбувалось твоє кар’єрне зростання?

–  Михайло Винницький каже, що в мене немає кар’єри. Натомість у мене є купа горизонтальних проектів та багато зв’язків. Я би сказала, що в мене від Могилянки – я не хочу зараз її ідеалізувати – перейшло 2 основні правила в житті.

По-перше – треба пробувати. Пробувати вступити й пробувати працювати, намагатися пробити собі екстерн, пробувати відстоювати якісь права. Могилянка культивувала ті свободи, які відповідають за це.

Вийде/не вийде – це вже інше питання, але поки ти не спробуєш – ти не знатимеш, чи воно спрацює.

По-друге якщо щось робити – то вийде. Тобто навіть незалежно від того, що ти вчиш чи що ти робиш – якщо ти докладаєш зусиль, то так чи інакше ця інвестиція потім у щось перетвориться. Закон збереження енергії!

leukhina-dlya-naukma3

Дуже символічним для мене є kmbs. Він був поверхом свіжого повітря. Я прийшла до Павла Шеремети і сказала: “Павле, привіт! Я хочу у Вас викладати». «Ну давай спробуємо, в наступний четвер” – відповів він.

Коли я навчалася на бакалавраті, це був абсолютно мертвий поверх – все було зачинено й порожньо. У мене там працювала подруга, і коли мені треба було підготуватися до занять, мені відкривали одну з порожніх аудиторій. Ціла аудиторія з видом на Іллінську церкву була моїм кабінетом для підготовки домашніх завдань на бакалавраті.

А потім цей поверх перетворився на надзвичайно успішний комерційний проект з багатомільйонним обігом.

А якщо твоїм ключовим параметром буде вибір особистостей – те, чого я навчилася на бакалавраті з викладачами, – ти зможеш абсолютно совковий поверх перетворити на найкращу бізнес-школу.

Розкажи про свій досвід зміни місць роботи.

–  Це складне питання, бо я їх дуже часто змінювала. У мене був завжди інтерес і любов до викладання. Тобто я почала бути асистентом і викладала в університеті Нотр-Даму, потім у kmbs, потім в Единбурзькій бізнес-школі у Східній Європі, тепер – у Київській школі економіки.

Ще на кафедрі політології декілька років працювала. Мені потрібно, щоб завжди був хоч маленький, але шматочок викладання. Хтось сказав, що найкращий спосіб навчитися – це викладати.

Зараз я працюю, і моя близька колега – моя колишня студентка. Ми займаємося реформами поліції, і в мене 2 чи навіть 3 колеги є, які були в мене в аудиторії, коли я викладала курс «Міжнародні організації».

А друга частина – це, власне, досвід польової практичної роботи: різні програми і проекти по роботі з розвитку громадянського суспільства, якихось громадських ініціатив, програми технічної допомоги для впровадження реформ у різних галузях. Галузі різні? Принципи – спільні.

Я була співініціатором кампанії #пуститевреанимацию, яка відкрила двері для відвідувачів реанімації. Також я займаюся розвитком велоруху, але не зі спортивного боку, а з громадського. Я входжу до наглядової ради Асоціації велосипедистів Києва і допомагаю організації розвиватися. Я пишу достатньо багато для того, щоб розвивати публічний дискурс. Якісна дискусія варта більшого, ніж правильна відповідь. Це, мабуть, теж пішло з Могилянки.

І останнє – у мене є син, і йому важко вчитися, тому що я не приймаю і просто відмовляюся від того, що пропонує державна система освіти, тому він не ходить в школу та вчиться вдома. Тобто ми багато експериментуємо, і вже 2 роки поспіль я є засновником Освітнього Експерименту – це платформа для дітей і батьків.

Настя Леухина

Минулого року до нас приїхало 100 людей, цього року – 200, і ми збираємо людей, які займаються експериментальною освітою в традиційних чи нетрадиційних школах, людей, які засновують свої школи, вчителів-новаторів.

Як на мене, перемога – це заслуга команди. Що для тебе команда? Що в команді найбільше цінуєш і як її формуєш?

–  Найцінніший досвід роботи в команді, особливо волонтерський, – це #Пуститевреанимацию. В якомусь сенсі я була серцем цієї кампанії. А ще – команда, яка робила Освітній експеримент. До речі, обидві команди працювали без грошей. І челендж – це зібрати команду, яку ти мотивуєш не грошима, правилами, контрактами тощо.

Для мене особисто це було питання персонального зростання, будучи такою амбітною, егоїстичною А+student. Раніше я не була хорошим командним гравцем, мала багато власних «Я», яких треба було кудись спрямувати. А тут обидва ці досвіди показали мені, що якщо є домішки “его”, – команду побудувати важко.

Якщо ти хочеш робити великий проект, а кампанія #Пуститевреанимацию насправді була дуже великим проектом, тобі потрібно посунути те “его” в якийсь бік і робити спільні проекти. І це вдалося тільки тому, що там було мало мого персонального “его”. Тренування з усунення власного “его” – це означає, що ти ділиш відповідальність, ти ділиш навантаження, ти ділиш можливості бути в медіа і мати коментарі. І тому це виглядає, як кампанія. І це дійсно командна робота крутих людей – вона підвищує якість, меседжі і комунікації. Тобто це таке вибудовування горизонтальних зв’язків, в яких людям цікаво працювати. На початку цих проектів я одразу казала, що для мене головне правило (оскільки ми все це робимо безкоштовно) – це те, що ми повинні від цього отримувати радість. Бо якщо тобі спільна робота не в радість, то як тоді комунікувати і як змінювати усе багно навколо?

Ключовий критерій хорошої командної роботи – щоб це було в радість. І це не залежить від того, скільки тобі платять. Бо якщо людям в кайф працювати разом – вони віддаються й досягають дійсно великих результатів. Якщо їм це не в кайф, то які б мільйони ти їм не заплатив – ти не отримаєш результату.

Великі перемоги супроводжуються інколи великими бар’єрами. Чи були у тебе такі складні ситуації, і як ти втримала позиції, як перестрибнула і за допомогою чого?

–  Мабуть, найскладнішою ситуацією була, коли в мене померла дитина. І всі про це знали. Мені зараз про це нормально говорити, бо це стосується того, чому я взагалі зайнялася проектом #Пуститевреанимацию. І як повернутися назад в роботу, до людей. Ти приходиш, а люди на тебе дивляться і не знають, як про це говорити. І мені весь час доводилося допомагати оточуючим пережити стрес від новини про смерть мого сина. Я пам’ятаю, всім здавалося, що мене треба розвантажити, але я просто просила роботу. Мені потрібно було багато працювати, щоб не з’їхати з ґлузду. І насправді, коли ти отримуєш це велике навантаження і вирулюєш у дуже складних обставинах, – відчуваєш, що ти побудував такий міцний фундамент для свого життя, який зараз допомагає стояти на ногах.

–  На чому базується твоя філософія?

– Для мене це питання вибудови довіри й вибудови горизонтальних зв’язків, якими можна робити проекти, реформи. Бо те, що ми бачимо зараз – це дуже низький рівень довіри. І за рахунок цього мало що відбувається з точки зору розвитку прогресу.

І власне, всі речі, якими я займаюся, насправді спрямовані на підвищення рівня довіри між людьми.Якщо ми говоримо про реформу поліції, то це підвищення довіри всередині поліції і довіри населення до поліції. Якщо ми кажемо про реанімації, то це підвищення рівня прозорості між пацієнтами і лікарями. Однак, “де-факто”, мені здається, що там ситуація гірша, ніж із поліцією. Якщо ми говоримо про освіту, то це теж підвищення рівня довіри між батьками, учнями та вчителями. Бо там теж є величезні проблеми. Якщо мова про велосипедистів, то це підвищення довіри до простору й урбаністичний дизайн простору, в якому ти почуваєшся комфортно й безпечно. І якщо говорити про те, що я пишу на «Українській правді», то це теж відкрите щире висловлення позицій без яких, я вважаю, неможливо побудувати діалог. Тому що хороший діалог можливий лише за таких умов.

–   Які твої персональні лайфхаки?

–  Декілька речей. По-перше, це “бути тут і зараз”. Це мені дозволяло поїхати у відрядження чи робити якісь речі, не відчуваючи провини, коли в мене була маленька дитина. Бо я тут, а вони там. А коли ти з дитиною, то ти тут, а все решта там.

По-друге, це – прислухатися до себе, до рівня своєї енергії. Тому що ми наповнюємо свій графік і свої календарі цілями, які насправді нас не радують. Я зараз намагаюся слухати себе та бути дуже обережною до тих речей, які не містять енергії.

І третє – це щодня робити щось для тіла. Я щодня питаю: а що я зробила для свого тіла? Я працюю дуже багато головою і в мене були моменти, коли я не завантажувала тіло, а лише голову. І це теж вкрай великий дисбаланс. Я вважаю, щоби багато встигати – потрібно цьому інструменту багато приділяти уваги щодня. Це може бути пробіжка на 8 км, це може бути 10 хв сфокусованого дихання, це може бути прогулянка – щодня щось робити.

nastya-leukhina-i-sport

–  Чим ти займаєшся у вільний час?

– Я дуже люблю ліпити з глини. Я кілька років ходила з малим на заняття, й мені просто подобається з нею працювати, це дуже добре розвиває мозок. Коли ліпиш фігуру – розумієш, як багато треба для того, щоб отримати форму, яку ти хочеш, як багато треба відпрацювати з матеріалами, розім’яти його тощо. І через глину я розумію, як багато ми можемо зробити, просто працюючи.

Я ще люблю свіже повітря й багато руху. Я дуже люблю ковзани й часто катаюся. 2 роки тому я займалась балетом. Тоді я була ще більшою за розмірами і дуже смішно виглядала в балетному класі. Зараз я бігаю, але дуже хотілося б знову повернутись до балету.

Які ключові моменти, як на тебе, варто змінити в суспільстві? Як розконсервувати наш потенціал?

–  Мені здається, що нам потрібен безвізовий режим і дешеві авіалінії. І це не для того, аби з’їздити у відпустку, а подивитися, як наші сусіди проходили через такі проблеми і поглянути на чудеса самоорганізації. Бо насправді, коли приїжджаєш на Захід, то помічаєш, що люди більше думають і пишуть про якість публічного простору, громадського транспорту, загалом про його доступність. Якщо наші люди почнуть їздити та бачити це, то вони так чи інакше будуть привозити із собою зміни.  Я багато свого оптимізму та активізму привезла з поїздок та навчання закордоном.

Ключовий виклик – це як зробити безбар’єрним доступ на вулицях. Зараз це здається неможливим, але ти приїжджаєш до Амстердама чи Вашингтона, й розумієш, що там це вже зроблено. І це дійсно дуже комфортно. І тобі, навіть як людині без інвалідності, комфортніше. Людино-центрований дизайн та людиноцентровані рішення. Це перша річ.

А друге – нам потрібно усвідомити, в якому лайні ми знаходимося. Ступінь того, наскільки все погано. І цінувати кожен маленький крок.

Тому що, в принципі, нам хочеться змін швидко й безкоштовно, але це так не працює. І це як у соціальній роботі оцінювати прогрес з точки зору стану пацієнта. Наш пацієнт у дуже важкому стані й нам треба навчитися цінувати навіть маленькі кроки. Тому що, насправді, дуже багато людей ці кроки роблять, і ми звикли шукати гротескні перемоги, але нам потрібно цінувати й вчитися дякувати людям, які творять маленькі перемоги (і саме про це наш з Арсенієм курс). Навіть, якщо вони сьогодні не реформують усю систему.

 

Твої побажання студентам, випускникам чи адміністрації з фокусом на інновації та реформації Могилянки.

–  З того, що я знаю про управління освітою, то там завжди є забагато страху й напруги, тому що дуже багато невідомості й невизначеності. Оце ключове правило – треба пробувати! Коли ви вирішите щось глобально змінювати – це психологічно важко. І для того, щоби впоратися з цією емоційною частиною, якщо дуже стрьомно вирішувати, в мене є правило: “треба спробувати змінити щось маленьке” – просто брати й пробувати щось нове: людей, методи, впроваджувати якісь нові ідеї.

Навіть оце тимчасове впровадження може змінити всю картину, на відміну від планування стратегії на 10 років, яка може не матеріалізуватися. Натомість, просто від завтра чи від сьогодні брати й пробувати робити дуже маленькі речі або давати іншим людям пробувати робити щось у новий спосіб.

Я буду дуже щасливою, якщо Ви завітаєте на наш курс з громадського активізму “Як полагодити світ” та приєднаєтеся до спільного лагодження світу :- )

Пропонуємо переглянути відео з TEDx з виступом нашої героїні:

Перша публікація: Моя Могилянка.

FacebookTwitterGoogle+Share

Висловіть свою думку

Google+