Інтерв’ю для дослідження Центра Разумкова про досвід протистояння гібридній агресії

Share

Специфіка, напрями й цілі російської «гібридної війни» в Україні та в Європі. В чому вразливість західних демократій.

gibridna-viyna

Дане питання поставлене досить точно, на відміну від багатовекторного дискурсу обговорень, який зараз точиться в інформаційному просторі України та Заходу. Саме вразливість західних демократій є, на мою думку, ключовим фактором успішності гібридної агресії Росії.

На мій погляд, головна і базова мета Володимира Путіна, та того оточення, яке його палко підтримує, полягає у збереженні легітимності своєї майже необмеженої влади та контролю над народними масами всередині Росії.

Ця мета може бути досягнена виключно через послаблення зовнішньополітичного впливу США та країн Європи на загальний контекст, динаміку та напрямок розвитку країн і народів у цій частині світу. Зокрема йдеться конкретно про Україну, Білорусь та безпосередньо російське громадянське суспільство.

«Революція Гідності», що супроводжувалася іншими подіями, які зіграли на користь збереження та розвитку незалежної України виступили каталізатором та надмірно пришвидшили усі процеси, що пов’язані з реагуванням російського путінського істеблішменту на загрози для їхнього «статус кво». Ці загрози, як я відмітив, полягають у неминучій еволюції громадянського суспільства через інтенсивний розвиток інформаційного простору.

Таким чином, усі дії Росії так чи інакше спрямовані на:

1) Збереження статус кво путінської верхівки;

2) Повернення України в орбіту контролю чи маніпуляцій Москви (або, в разі невдачі, перетворення її на максимально і тривало нестабільну буферну зону між НАТО та Росією);

3) Максимальне послаблення США та європейських країн з точки зору взаємного впливу (ідеальним варіантом для Кремля було б

  • продовження активного бізнесу із заходом на базі видобутку і торгівлі вуглеводнями;
  • продовження зберігання активів і навчання дітей на заході, користуючись усіма «благами заходу»;
  • та, в той же час, відсутність політичного тиску на Росію, коли вона робить, що захоче).

Очевидно, що досвід Володимира Путіна та його найближчого оточення, який вони здобули, працюючи у спецслужбах, надав їм успішний та ефективний інструментарій і методологію впливу на політику інших країн через вплив на лідерів цих країн та лідерів суспільства в цих країнах. Власне тим самим займалися у 20-му сторіччі і Сполучені Штати Америки і Радянський Союз.

(І Радянський Союз мав неабиякі успіхи на цих теренах. Подивитися хоча б на голосування ООН по актуальних для України питаннях на кшталт не визнання анексії Криму чи прав людини в окупації. За результатами голосування можна бачити, що більшість африканських країн голосують на користь Росії. На мою думку, це є наслідком саме успішного використання зовнішньополітичного спадку Радянського Союзу на цьому континенті).

Однак такі технології могли діяти раніше і в той час, коли головною метою Путіна було утримання внутрішньодержавного фокусу. Зараз його «гебістські штучки» абсолютно не мають свого ефекту, а подекуди ще й шкодять самому Путіну. Згадайте хоча б епізод з лабрадором російського президента та Ангелою Меркель.

Отже, на зовнішньополітичний курс інших країн можна вплинути тільки через процес прийняття рішень їх лідерами. А це виявилось для Путіна на цьому етапі дуже складно. Однак зрозуміло і очевидно, що властивістю лідерів західних демократій та процесу прийняття ними політичних рішень, є орієнтація на запити суспільства і виборців.

Якщо для Росії це не так важливо, то для країн Європи та Америки вкрай важливо, щоб державна політика відповідала очікуванням громадян та виборців, оскільки в іншому разі у державних діячів не буде політичної перспективи. І відповідно до цього – державні діячі і політики західних демократій, як флюгер, повертаються слід за дискурсом очікувань та потреб виборців. «Інформаційний градус» західного суспільства в кожен момент часу є базисом для вироблення та прийняття політичних рішень.

Таким чином, логічно, що немає сенсу намагатись вплинути на політичні рішення шляхом впливу на лідерів. Необхідно видозмінити інформаційний простір країни та порядок денний суспільства таким чином, щоб з’явилися передумови тиску на уряди, а політичний та державний мейнстрім повернувся як флюгер в потрібну сторону.

Це є класика використання інструментарію soft power однак Путін значно його вдосконалив. Він додав до нього велику кількість аспектів, що формують деструктивні процеси та максимально збільшують ентропію та хаос. Управлінцю, який має підготовку спецслужбовця і розвідника, комфортно знаходитись в умовах хаосу. Державнику, який звик до конструктивного створення – напроти.

Головним важелем для ефективності роботи інструментарію гібридної війни є використання «вразливостей» демократичної форми правління. Однією з таких «вразливостей» стала «свобода слова». Розвиток людства дійшов тієї точки, коли інформація (контент, одиниці віртуального виміру) здійснюють абсолютно реальні перетворення у реальному світі, через зміни у свідомості людей.

Наприклад, відповідним чином подана інформація про трагедійну пожежу 2-го травня 2014-го року в Одесі інспірувала потрапляння тисяч російських добровольців на Донбас з бажанням «вбивати фашистів».

Ще приклад, фейковий пост на сторінці організації «Правий сектор» ВКонтакте (про заклик до Доку Умарова) став виправданням прийняття рішенням Совєтом Фєдєрации РФ про дозвіл Путіну використовувати війська (1 березня 2014 року).

Таким чином, Кремль використовує величезні ресурси для зміни інформаційного простору, що впливає на зміни в суспільстві, що, в свою чергу, впливає на політичний дискурс держави. З певними застереженнями можна говорити, що це і відбулося з виборами в США. Принаймні Володимир Путін переконаний, що перемога Трампа – це результат використання ним описаних вище важелів. Саме тому він покладає на цей результат такі великі надії.

Нашим завданням є визначити та виокремити ті засадничі аспекти демократичного суспільства, які з переваг демократії перетворились на її вразливості, як, наприклад, свобода слова. Та розробити інноваційні підходи до того, як повернути цим демократичним засадам свою силу.

Уроки та висновки російсько-українського конфлікту.

Уроки російсько-українського конфлікту є досить очевидними та простими:

  1. Держава, як апарат державного примусу та адміністративна система державних органів не в змозі захистити суспільство від гібридних загроз в умовах збереження демократичного суспільства. Це просто фізично не можливо, оскільки виникає така кількість принципових протиріч, яка руйнує державу зсередини.
  2. Нормативно-правова система держави (закони та підзаконні акти) також не в змозі розробити та утримувати підходи до протидії гібридним загрозам. Власне гібридні загрози для того і створені, щоб бути настільки поліморфними, наскільки тільки можливо. Нам знадобиться або змінювати закони щодня, або використовувати їх волюнтаристським методом, як це робить Росія.
  3. Зберігати демократичний дискурс розвитку суспільства та одночасно з цим реалізовувати державну функцію забезпечення безпеки в умовах гібридних та інформаційних загроз також є теоретично неможливим (хоча Україна з цим поволі справляється). Реалізація функції безпеки неминуче буде вступати в конфлікт з забезпеченням збереження прав людини. А свобода слова – неминуче конфліктуватиме з питаннями забезпечення захищеності від загроз.
  4. Досвід України показав, що, всупереч очікуванням, медіаспільнота не стала мейнстримом оздоровлення інформаційного простору і суспільства, а навпаки – стала каталізатором розвитку певних ризиків. І сталося це не через якийсь злий умисел, а через непідготовленість і неготовність журналістів боротися та боронити себе від тих загроз, які продукувала та продукує гібридна агресія.
  5. Не зважаючи на все вищезазначене українське суспільство продемонструвало неймовірні результати підвищення «опірності» до гібридних загроз та їх інформаційних аспектів, що говорить про його дуже інтенсивне «дорослішання» і розвиток критичності та самостійності.

Як Україні і Європі протистояти «гібридній» агресії Росії?

Це дуже складне питання для короткої відповіді, оскільки диявол криється у дрібницях і протидія гібридним загрозам являє собою неймовірно розгалужену та складну матрицю простих кроків і дій, які у сукупності являють собою надійний щит проти агресії.

Найперше, що потрібно «зарубати на носі» – не можна виграти цю війну симетричними методами. Тобто – Росія вклала 1 млрд. доларів у британський Russia Today, а давайте ми теж зробимо декілька телеканалів. Це призводить нас до війни бюджетів і цю війну ми неминуче програємо, бо євробюрократи не будуть витрачати такі неймовірні кошти на протистояння, як це робить Кремль.

Друге – необхідно відібрати прерогативу «розбиратися у гібридній війні та пропаганді» у журналістів. Не тому, що вони «не виступають на чиємусь боці», і не тому, що вони недостатньо розумні. А тому, що вони просто не мислять такими категоріями і не мають такої підготовки, яка б могла допомогти їм правильно оцінювати і відбивати гібридну агресію.

Третє – визнати, що у держави має бути інформаційна політика, і держава має право її реалізовувати своїми органами. Називайте це «державною пропагандою», «контрпропагандою», «страткомом», «інфополітикою» – як завгодно. Пропаганда з боку держави – це природнє, нормальне явище. Це правильно, коли держава каже своїм громадянам: «мийте руки перед їжею», «розмножуйтесь», «платіть податки», «любіть свою Батьківщину», «поважайте своїх героїв»… Все це – пропаганда. І це є НОРМАЛЬНО!

Четверте – залучити до процесу формування і реалізації інформаційної політики громадський сектор і громадське суспільство настільки глибоко, наскільки це тільки можливо. Це дасть змогу «розбавити» ризики перетворення пропаганди на «авторитарний засіб» та, фактично, перекладе цю функцію з держави на громадянське суспільство. Фактично, в ідеальному стані, відбиттям гібридної агресії має опікуватися громадянське суспільство, а не держава. Оскільки як я вже відмічав, держава просто не в змозі реалізувати цю задачу.

Перша публікація: site.ua

Share

Висловіть свою думку

Google+