Котлета по-київськи та донецькі голубці

Share

Джордж Буш, Леонід Кравчук, Київ, 1991 рік

4 роки тому, в серпні 1991‑го, президент США Джордж Буш-старший виступив у Києві зі знаменною промовою. Барвисто та наполегливо він переконував українців відмовитися від створення власної держави і від дій, спрямованих на розпад СРСР. Він назвав прагнення українців до незалежності “суїцидальним націоналізмом” і “безнадійним курсом ізоляції”.

Ця промова, на думку американських консерваторів і журналістів, виявилася колосальним прорахунком, найгіршим спічем із будь-коли проголошених американськими президентами, що отримав знущальну назва “котлета по‑київськи” (Chicken Kiev).

І ця промова була зустрінута оплесками у Верховній Раді України, що складалася переважно з комуністів.

Менш ніж за місяць стався путч у Москві, й Україна проголосила незалежність вустами тієї самої Верховної Ради. За кілька місяців Радянський Союз було демонтовано, а український народ на референдумі підтвердив незалежність своєї країни.

Котлети по‑київськи та інші биточки траплялися у західній політиці щодо України неодноразово. Західні політики не розуміли, а багато хто з них і сьогодні, через 24 роки, не розуміє, що це за дивне утворення відкололося від імперії в 1991 році. Чимало інтелектуалів і політичних діячів досі жують “котлету по‑київськи”, приготовану Джорджем Бушем, примовляючи: “Як було б добре, якби цього всього не сталося, якби Михайлу Горбачову вдалося оновити Радянський Союз без розпаду, якщо б не утворилися нові незрозумілі держави, якщо б націоналізм не взяв гору, якщо б все залишилося, як було”. І їх можна зрозуміти: “несподівана нація” (за висловом англійського історика Ендрю Вілсона), дивна напівнепостала держава у самому серці імперських володінь змушують вдаватися до непопулярних рішень, розриваючись між торговим інтересом, геополітичними побоюваннями, моральними принципами і вірністю дипломатичним обіцянкам.

Одного разу свідком такого шніцеля був і я. 21 лютого минулого року під тиском Заходу українська опозиція підписала угоду про врегулювання кризи з Віктором Януковичем. Реакція Майдану, українських інтелектуалів і громадських організацій була передбачуваною: ніхто не був готовий бачити Януковича президентом до грудня, а також піти з вулиць і площ без гарантій реальних змін у країні. Твердість українського народу справила враження на західний світ. Ризикну припустити, без цього російська агресія (яка на той час уже була неминучою й очікувала лише на сигнал) не зазнала б такої жорсткої дипломатичної відсічі з боку світової спільноти.

Нині Захід укотре втомився від України: від затяжного конфлікту, вимушених санкцій щодо Росії, провальних реформ і безперервної корупції. Всі розуміють, що провал української модернізації означає серйозні загрози для європейської та світової безпеки. Але ніхто не хоче ескалації, всі бояться неконтрольованих процесів у величезній непередбачуваній відсталій країні, що володіє ядерною зброєю, і хотіли б, аби все якось владналося. От щоб якось усі з усіма домовилися, і на тому вичерпалася б “українська криза” (під таким ім’ям наша війна за незалежність обговорюється в середовищі західних політиків). Або хоча б заморозилася, пішла з газетних шпальт і телебачення.

Цього ж хоче і Кремль.

І тільки українські громадяни цього не хочуть. Бо знають ціну замороженим конфліктам.

Що ми можемо зробити? Те саме, що і раніше за подібних обставин: проявляти твердість і єдність, взаємну довіру і вірність принципам. Ми це вже робимо. Це наша армія зупинила агресора. Це наші волонтери зуміли заткнути своїми грошима і нервами зяючі дірки у військовому бюджеті. Це наші добровольці у буквальному сенсі слова закрили своїми тілами дірки на фронті. Кожен день стійкості збільшує кількість наших прихильників у середовищі західних політиків та їхніх виборців. Ми справили на них враження несподіваною силою, тому дипломатична підтримка України безпрецедентна.

Отже, потрібно проявити твердість і єдність, допомагаючи Заходу дійти правильного рішення. Так, як вони зробили серпнем 1991-го і лютим 2014-го, почувши нас і оцінивши нашу рішучість.

Бо доля України визначається в Києві, Одесі та Харкові, Дніпропетровську, Львові та Запоріжжі. Пам’ятайте це, очікуючи новин із Берліна, Парижа, Варшави та Лондона.

Перша публікація: nv.ua

Share

Висловіть свою думку

Google+