Останнє дерево острова Пасхи

FacebookTwitterGoogle+Share

Катастрофи не трапляються зненацька, їх можна передбачити за багатьма ознаками. Люди ж воліють обманювати себе казками про те, що все буде добре. То чи не час розплющити очі?

Коли європейці вперше висадилися на острові Пасхи, він являв собою голі скелі, де жили виснажені та вічно голодні люди. За пару сотень років до цього острів був покритий лісами, а населення вважалося досить заможним, ситим і гордим, про що свідчить суперництво кланів у встановленні величезних кам’яних бовванів. Ліс давав людям фрукти і горіхи, деревину для будівництва та опалення, безліч різноманітних матеріалів. А ще ліс — це птахи. А ще ліс — це каное, а каное — це риба. Ну і тощо, тощо. Всього цього були позбавлені останні покоління аборигенів, які жили на голих скелях.

Яка дивна і жахлива катастрофа спіткала остров’ян? Над цією таємницею дослідники ламали голову не менше, ніж над таємницею кам’яних велетнів. Однак сьогодні всі таємниці острова Пасхи розкриті. Відповідь на питання про те, куди поділися ліси, виявилася дуже простою: їх вирубали.

Наслідком цього стало катастрофічне скорочення населення, зниження якості життя, зупинення культурного розвитку, злидні та страждання.

Дослідник людей і природи в далеких від цивілізації куточках планети Джаред Даймонд у своїй книзі Колапс ставить сакраментальне питання: “Про що думали люди, зрубуючи останнє дерево?”

Дійсно, що говорила людина, яка зрубала останнє дерево на острові? Після мене хоч пустеля? Це моє дерево і воно мені потрібне просто зараз? Це не останнє дерево, на острові ще напевно є? Нові дерева завжди виростали, зростуть і зараз? Не хвилюйтеся, ми знайдемо заміну деревині? Не може бути так, щоб це був кінець? Не сійте паніку, зрадофіли?

Можливо, ви здогадалися: йдеться не про вирубку лісу в Україні та не про бурштинову лихоманку. Йдеться про червону межі.

Процеси розвиваються нелінійно навіть у неживій природі. Міст стоїть десятиліттями, а потім раптово руйнується. Камінь лежить-лежить сотні років, а потім котиться з гори і викликає лавину. Ще більш нелінійні процеси в живій природі та в суспільстві. Катастрофи трапляються начебто зненацька. Насправді, звісно ж, це не так: катастрофи наближаються поступово, їх можна розпізнати за багатьма ознаками, якщо тримати очі розплющеними.

Однак, як показує Нассім Талеб у своєму бестселері Чорний лебідь, саме тримати очі розплющеними найскладніше. Люди обманюють себе й інших казками про те, що все буде добре, нічого страшного, система стійка. А потім і відбуваються вибух на ЧАЕС, світова фінансова криза, Майдан і облисіння острова Пасхи, що супроводжувалося катастрофічним вимиранням 90% населення.

Талеб розповідає історію різдвяної індички, яку годували все більше у міру наближення Дня подяки. Індичка розглядала зростання графіка годівлі та не вірила розповідями про задуми господаря. Так було до того моменту, поки її не стали готувати до подачі на святковий стіл.

Чорним лебедем Талеб називає малоймовірні події, що раптово змінюють всю картину. На них ніхто не чекає, ніхто до них не готовий, і саме тому їхня поява настільки катастрофічна. Проте в нашій країні чорні лебеді не живуть. Фауна наших місць — чорний дятел. Він довбає щодня, але до його стуку всі звикли, ніхто не звертає уваги — як троянці не звертали уваги на Кассандру, впевнені в міцності стін свого міста. “Неправдоподібні” події нашої епохи давно передбачені, але політики, що живуть в цитаделях, не вміщають їх у своїй картині світу і тому відкидають як несуттєву маячню дивакуватої троянської віщунки.

чорний дятел

Старі політичні, економічні, військові, медійні та інші еліти, які виросли за часів відносної безпеки та відносного ресурсного добробуту, не можуть зрозуміти, що рубають останнє дерево на острові. Можливо, вони пречудово розуміють, але знаходять собі ті самі причини, що й останній лісоруб острова Пасхи. Ось ще трохи. А ми встигнемо. Ну ще трохи. Не може бути, щоб стало так погано. Закордон нам допоможе. Не сійте паніку і не розгойдуйте човен.

У міру вирубування лісів на острові Пасхи колапс наближався поступово, аборигени вже мали б його побачити. Але для цього потрібно було тримати очі розплющеними. Це найскладніше. На сконі спадкоємці потужної острівної цивілізації звинувачували в усьому духи предків і задля помсти скидали і розбивали їхні прекрасні статуї. Упевнений, і в нашому разі відшукається той, на кого можна перекласти вину, але тільки нікому від цього не легше.

Чуєте — стукає? Це чорний дятел.

Текст опублікований в журналі Новое Время за 15 квітня

FacebookTwitterGoogle+Share

Висловіть свою думку

Google+