Тарас Козак: «Я українець, і мені подобається жити в рідній країні»

Share

Тарас Козак. Я українець

Фондовик з амбіціями держуправлінця – про те, чому успішним можна бути лише в рідній країні.

Тарас Козак в першій частині свого інтерв’ю розповів про скрутну ситуацію на вітчизняному ринку цінніх паперів, про ставлення до акціонерів, про те, яких змін потребує український фондовий ринок.  Нині він – Президент Інвестиційної групи «УНІВЕР», міністр фінансів у First professional Ukrainian Government, голова Бюджетного комітету Громадської ради Мінфіну і координатор Громадянської платформи «Нова Країна». Про те, як йому це вдалося, що стало запорукою його успіху, що та хто сприяв його шляху нагору, пан Козак розповів StockWorld.com.ua.

StockWorld: Ваша перша спеціальність – «прикладна математика». То Ви по життю все прораховує і розраховуєте, чи схильні піддаватися емоціям? Тарас Козак: Коли математика «сидить» у голові, то прораховуєш багато речей, але це стосується роботи, а не емоцій. Не всі математики сухарі. У бізнесі, звичайно, намагаюся прораховувати різні варіанти. А от у стосунках інколи можу бути нестриманим, занадто емоційним.

SW: Які люди сприяли Вашому становленню як людини і фахівця? Кого вважаєте своїми вчителями?

ТК: Це батьки-педагоги. Коли був у першому класі, пожалівся мамі, що я сам роблю уроки, а моїм однокласникам допомагають батьки. Тоді вона посадила мене на коліна, і запропонувала писати палочки разом. А потім запитала, чи зручно?.. «Краще сам», – відповів я тоді, і з того часу все роблю сам і вдячний батькам, що навчили розраховувати лише на себе. У мене багато вчителів, в числі яких партнери та …вороги, які роблять нас сильнішими.

SW: Чи дорожите сімейними цінностями і знаєте свій родовід? Про яке майбутнє мрієте для своїх дітей?

ТК: Батьки відповідальні за те, щоб дати дітям освіту, яка відкриває певні можливості. Я дотримуюся думки, що не потрібно давати дітям спадщину, купувати квартири, машини, тощо. Що легко дається – не цінується. Відомо, що коли європейські магнати залишали у спадок свої багатства дітям, найчастіше у третьому поколінні їхні нащадки все це втрачали та розтринькували.

Мій батько зі Львівщини, хоча і на Тернопільщині, звідки моя мама і де я провів дитинство, є село Козаччина. До четвертого покоління всі мої предки були українцями і селянами. Я міський мешканець лише у другому поколінні. Мої дідусі і бабусі відкладали гроші для навчання своїх дітей, відправили усіх у міста і дали їм можливість отримати вищу освіту. Це було непросто, адже у 60-ті роки ХХ сторіччя діти у селах були робочою силою, і навіть відправити дитину у місто на навчання було певним подвигом для сім’ї.

SW: Часто для успіху в бізнесі (та й у будь-якій справі) доводиться порушувати етичні або моральні принципи. Чи часто стояли перед таким вибором?

ТК: На фінансовому ринку найважливішим здобутком є репутація. Заробляти її можна все життя, а втратити за кілька хвилин. В житті часто постає вибір: дотриматися слова і втратити кошти, або поступитися принципами і… заробити. Наприклад, коли я працював у Москві, і був співвласником немаленького банку, у 2006 році нам запропонували заплатити великі хабарі, інакше погрожували забрати банківську ліцензію. Ми відмовилися, і проти нас сфабрикували справу. Через два місяці банк, де було $120 млн, втратив ліцензію начебто за невідповідність деяких документів. В такий момент, коли «падає» банк, можна легко заробити чималі гроші. Його пасиви (борги перед клієнтами) можна списати на державу, яка відібрала ліцензію, а активи забрати собі…

Ми віддали клієнтам банку понад $100 млн дол за один місяць. Це було надзвичайно складно: ці кошти не лежали на рахунку, а були вкладені у кредити та цінні папери. Але я спокійний за свою бізнесову карму. Це був один з дуже небагатьох випадків у Росії, коли фінустанову ліквідували, а клієнти отримали всі свої кошти! В Україні мені відомий лише один такий випадок, з коштами Всеукраїнського Банку Розвитку (це банк Януковича-молодшого), коли клієнти при ліквідації банку не втратили кошти.
Стаття Тараса Козака

SW: Ви були начальником штабу 40-ої Сотні Самооборони Майдану. А 15 березня 2014 року виступили як представник Майдану на 70-тисячному Марші Миру в Москві, де з трибуни заявили про формування української нації, вшанували Героїв Небесної Сотні хвилиною мовчання і завершили виступ гаслами «Слава Україні!» і «Героям слава!». Чому ж багато українців, проживши все життя тут, тужать за так званим руським миром і не люблять свою країну?

ТК: Мене доля закинула у Москву, ще за часів Союзу, коли Україна і Росія були однією країною. Проте кожен сам себе відчуває українцем, чи «совєтським», чи ще якимось громадянином. Я – українець, і для мене природньо, щоб Україна була суверенною і незалежною від Москви. За це варто боротися. За нашу незалежність загинули мільйони українців. І сьогодні багато людей ризикують своїм життя на фронті.

Людина повинна боротися за краще майбутнє для себе і своїх дітей. Тільки в своїй країні ти можеш бути успішним і щасливим. Хоча в Москві я прожив значну частину свого свідомого життя, я там ніколи не був своїм. Те, що деякі українці не відчувають патріотизму, вина їхніх батьків та оточення, які не привили їм почуття гордості за свою націю. Це їхня біда, а не вина. Такі люди – «перекотиполе», які сьогодні за совєтів, завтра за руський мир, а післязавтра ще за якусь біду. Вони завжди чужі – в будь-якій країні. Проблема нашої держави в тому, що багато людей могли би стати патріотами, але через певні побутові труднощі вони цього не відчувають. Держава має працювати над цим. Винищення української еліти призвело до впровадження совєтського образу мислення та русифікації населення. Але нині відроджується політична українська нація, яка розуміє, що за свою державу слід боротися.

SW: За складом характеру та режимом дня Ви сова або жайворонок?

ТК: Я – «сова». Але, якщо є потреба, встаю без будильника о 6-ій ранку.

SW: Чи користуєтеся сучасними гаджетами?

ТК: Без цього неможливе сучасне життя, але не відчуваю свою залежність від них. Важливо, щоб гаджети не управляли нашими дітьми.

SW: Чи є у Вашому житті час для спілкування з друзями і близькими, захоплень, подорожей?

ТК: Завжди знаходжу час для спілкування з рідними. Для дітей важливе спілкування з батьками, якщо батьки є для них друзями, а не церберами чи фінансовими гаманцями.
Тарас Козак на марафоні

SW: Що читаєте?

ТК: Завжди читаю паралельно кілька книг: художніх, по роботі, публіцистику. Нині читаю «Велике переродження: уроки перемоги капіталізму над комунізмом» економістів Андерса Аслунда і Сімеона Дянкова та «Щит часу» американського фантаста Пола Андерсона. Нещодавно вдруге перечитав (цього разу українською мовою) тритомник американської письменниці Айн Ренд«Атлант розправив плечі», вперше читав цей твір російською ще в 90-х роках.

Читаючи ці книги, переконуюся, що маю «правий» консервативно-республіканський світогляд. Вважаю, що людина має працювати, досягати свого і не залежати від держави та соціалістичних і комуністичних ідей, які лише призводять до проблем у країні. Вся совкова совєтська система нав’язала людям патерналістські настрої. Майже кожен українець вважає, що держава повинна його всім забезпечувати, безкоштовно вчити і лікувати, давати пенсію і, взагалі, держава йому щось винна.

У наших пращурів не було пенсії та відповідальності держави, кожен мав забезпечити свою старість через своїх дітей. Через те, що ти їх правильно виховав. Держава як така не має власних коштів, щоб забезпечити пенсію, вона робить це за рахунок коштів платників податків. Чим більше держава збирає грошей з платників податків, щоб роздати їх бідним, тим більше це призводить до популізму та негараздів. У США, Франції, Великобританії, де існує «хижий оскал капіталізму», в середньому $40 – 50 тис. ВВП на душу населення, тоді як ВВП на одного українця ледь перевищує $2 тис. За красивими лозунгами та ідеями «справедливості» стоять популісти, які використовують владу для власного збагачення. Це заводить Україну у глухий кут. Світ виходить з кризи, а у нас вона лише поглиблюється.

SW: Але ж більшість українських пенсій такі, що доводиться сподіватися лише на себе…

ТК: Дійсно, на них не можна вижити… Але якщо запитати в українця: «Чи повинна тобі держава платити більшу пенсію?», у відповідь пролунає: «ТАК!!!». «А чи повинен ти платити податки?», тоді: «А за що?», – заперечать у відповідь. А звідки державі брати ці кошти, мало хто задумується. Це фінансова грамотність: що таке бюджет держави? Звідки беруться гроші? Чомусь українці вважають, що держава має нескінчений запас коштів, який не дають пенсіонерам через погану владу. Те, що ці гроші беруться з податків або через емісію, такого глибокого розуміння немає.

Натомість в капіталістичних країнах розуміють, що кожен євро державної пенсії – це відібраний євро з якоїсь родини через податки. Нам часто наводять приклади майже соціалістичних країн – Швеції, Норвегії, Фінляндії, але забувають говорити, що ці країни втрачають бізнес. Найшвидше розвивається Китай, де податки значно менші, і куди тікає бізнес з північної Європи.

В сучасному світі людина може оформити бізнес де завгодно. Я очікую, що ці соціал-демократичні режими призведуть до проблем у Європі, і ми побачимо там повернення до капіталізму, тому що який би капіталізм не був поганий, але це найкраща система, яку придумало людство. При ньому хто працює, той добре живе.

Нещодавно прочитав цікаву історію. У США в 70-і роки в Сент-Луісі, де були сильні соціалістичні погляди, пожаліли бідних людей, і для них побудували територію і дали кілька тисяч квартир безкоштовно, проживання в яких вони могли оплачувати за невеличкі гроші. Створили красивий район за останнім словом дизайну. І хоча вартість за проживання була доволі символічною, сплачували її менше половини мешканців району, а з часом їхня кількість зменшувалася. У чудових побудованих школах бідні діти не вчилися, бо серед них було геройством бути бандитом. Повтікали хороші вчителі, зачинилися магазини, в під’їздах повикручували лампочки, і з’явилися справжні банди. За декілька років цей район став соціально-неблагополучним і розсадником бандитизму, наркоманії та проституції. Потім цей район знесли. Допомагати бідним потрібно, але не варто давати їм рибу, а ліпше дати вудку. Адже з найкращих намірів можна зробити величезні проблеми.

Популістський підхід призводить до наслідків, яких ми не очікуємо. Має бути відповідальність людини за своє життя і своїх дітей. Звісно, не слід кидати напризволяще бідних чи хворих громадян. Але такі категорії людей мають бути обмеженими. А у нас кожна нова влада, яка приходить, аби сподобатися електорату, вводить нові пільги для різних верств населення. Такий підхід потрібно змінювати.

SW: Яка ваша заповітна мрія?

ТК: Щоб Україна вирвалася зі спіралі, яка заводить нас все нижче, і стала державою, якою ми пишатимемося. Зараз нас сприймають у світі як бідних нещасних знедолених напів-москалів, напів – невідомо кого. Необхідно це змінити. Маємо будувати для себе нову країну.

Перша публікація: StockWorld

Перша частина інтерв’ю: StockWorld

Share

Висловіть свою думку

Google+