У пошуках українського месії

Особливо прискорилися пошуки після Майдану. Народ зрадів, що рух почався, і засмутився, що так повільно. До того ж виклики часу виявилися неспіввимірними з колишніми: війна, анексія, окупація, економічний спад, девальвація гривні, безробіття. У такій ситуації вже точно національний лідер класу “месія” мав з’явитися. І почалося нескінченне перебирання варіантів, який радикальніший один від іншого.

От тільки чомусь ніхто не підійшов на цю роль. Ба більше, середній термін життя чергового “кандидата в месії” скоротився з декількох місяців до декількох тижнів. Кожен черговий встигає швидко набрати народне замилування і так само швидко його розгубити. Два-три висловлювання не до ладу або не у відповідності з думкою більшості, один-два безглуздих вчинки — і ось кандидат обпікся і швидко зник з фокусу масової свідомості. Ми вже навіть не всіх минулорічних пам’ятаємо.

Що ж з нами не так? Чому у всіх народів є, а у нас немає? Причин декілька.

По-перше, наші соціальні ліфти традиційно закриті, а тиск у них високий. Виходить сифон. Тільки-но відкриваєш (а революція і війна, безумовно, завжди відкривають соціальні ліфти), струмінь злітає до стелі. Стабільної системи відбору та просування лідерів у країні немає. Але ж національні лідери не виникають на рівному місці. Ніхто з вищезгаданих не виник так просто, нізвідки.

По-друге, наше суспільство традиційно атомізоване. Лідер стає таким, коли у нього є послідовники. Наші кандидати, зазвичай, одинаки. Ніхто з них не висуне організованою групою, рухом або політичною партією, яка б їх підтримала (якщо такі рухи або партії створюються, то вже постфактум, і тому ефекту не дають). Всі наші кандидати вийшли на авансцену самостійно, а втриматися без підтримки активних послідовників (не плутати з підтримкою диванної сотні або телевізійної тисячі) на вершині неможливо.

По-третє, наше суспільство неймовірно поляризоване, над цим політтехнологи працювали багато років і досягли успіху. Будь-який привід для ще більшої поляризації сприймається на ура, тим паче така нагода, як новий кандидат у месії. Ти за професора Преображенського? Тоді я за Шарикова! Головне, що я з тобою не згоден.

Наслідком атомізації і поляризації є дефіцит довіри. Довіру важко завоювати і легко втратити. Уявіть собі, що батарея вашого мобільного заряджається три доби, а заряду вистачає на одну годину. В такому режимі багато не напрацюєте.

По-четверте, лідери зазвичай приходять з громадянського суспільства. А у нас воно зовсім нещодавно вийшло з зародкового стану. Своїх лідерів ми ще не напрацювали. Якщо опитати публіку щодо моральних авторитетів, усім їм виявиться в кращому разі понад 70, а то й понад 80. Це представники ще старого, радянського громадянського суспільства. Незалежна Україна не народила нічого подібного аж до революції гідності.

По-п’яте, є опір старих еліт. Опір запеклий, адже мова йде про колосальні гроші, які вони можуть втратити, якщо почнуться реальні зміни. Зважаючи на фінансові та медійні можливості, а також наявну в нашому суспільстві “презумпцію винуватості” нових осіб, нікому не втриматися довго у фокусі уваги — просто знесе хвилею помиїв. А старі еліти встигли пустити таке міцне коріння, що їх не змітають ані компромат, ані люстрації, ані перевибори, ані переатестації.

Ну й, нарешті, згадаємо, що ми живемо в країні “візьми і зроби”. На Майдані ми знали, що сподіватися на політиків безглуздо — тільки на себе і таких само, як ти. Це ж стосується і постмайданної трансформації країни. Можливо, лідера рівня “месія” ми так і не дочекаємося. Яскравих фігур буде багато, але не більше того. Ніхто не дасть нам простих відповідей на всі складні питання, ніхто не поведе прямим і легким шляхом до заможного і справедливого життя. Все доведеться робити самотужки: об’єднуватися в групи за інтересами і мережі і лупати цю скалу. Готуйте робочі рукавиці.

Перша публікація: Новое время.