Від нації до цивілізації: цивілізаційний вибір України

Share

 

Compass

Біда України у тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна. Із цими словами Михайла Грушевського, сказаними близько століття тому, важко посперечатися і сьогодні. Фактично перший керманич нашої країни задався питанням: «Хто такі українці і чого вони хочуть», відповідь на яке повинна сформувати чітку ідентифікацію нас як нації. На жаль, і по сьогодні ідентичність нової України ще не створена, тому що за її творення політична еліта ще навіть не бралася. Натомість ми спостерігаємо, як можновладці рефлексують на фоні зовнішніх та внутрішніх подразників.

Політична еліта України протистоїть та воює, коли виникають протиріччя та протистояння, але нездатна створювати умови для еволюційного розвитку і власного державницького консенсусу. Наявність стратегічного мислення у еліти нашої країни сприяла б побудові не тільки нації, а цивілізації людства, яка мала б надглобальне, космічне значення.

Від нації – до цивілізації

Взагалі національний проект під назвою «Українська держава» побудований як етнічний, а не як цивілізаційний. Не будучи впевненими у своїх силах, або ж тотально не довіряючи одне одному, ми завжди були змушені змінювати цивілізаційний вибір. Ще з часів Київської Русі українську державу розхитувало як гойдалку. Ми часто запрошували «варягів» для побудови власної держави, хоча мали власний інтелектуальний потенціал.

Сьогодні ми спостерігаємо успіхи українців у всіх сферах життя. Лише за останній тиждень громадяни України здобули пальму першості у багатьох напрямках діяльності. Наприклад, студенти НаУКМА перемогли на Telders Moot Court Competition, українська гімнастка Ганна Різатдінова стала володаркою 5 золотих медалей на турнірі у французькому місті Корбей-Ессон, ну і звісно ж не можу не згадати перемогу Джамали на Євробаченні.

На жаль, ми не усвідомлюємо своє реальне значення у світі та свій власний потенціал.

Розвиток нашої країни постійно супроводжувався поневірянням то убік Австро-Угорщини, то Польщі чи Росії. Незмінним був лиш інонаціональний напрямок цивілізаційного розвитку, який завжди обирався під впливом зовнішніх, а не внутрішніх факторів.

У чому проблема цивілізаційного вибору України?

Проблема цивілізаційного вибору полягає у тому, що він робиться на двох рівнях:

1) стратегічний вибір національних еліт;

2) соціальний вибір на рівні персональної цивілізаційної самовизначеності.

Взагалі, вони повинні збігатися. Але, на жаль, еліта України не бажає самостійно мислити впродовж принаймні останніх років 500 та традиційно відмовляється брати на себе відповідальність за свій народ і за свою країну, постійно перекладаючи цю відповідальність на суспільство або на когось ззовні. При цьому саме суспільство в силу своєї етнічної та культурної неоднорідності не може остаточно зробити свій вибір, ба навіть не завжди в змозі відповісти на питання: хто ми є і чого ми прагнемо самі по собі. Таким чином, ми спостерігаємо цивілізаційний розкол не території, а свідомості українців, який все сильніше проявляється у різних сферах суспільних відносин та всередині кожної людини.

На роздоріжжі вибору: на право підеш…

Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути, стверджував В’ячеслав Липинський. Надскладно щось будувати в умовах цивілізаційного розколу. Сьогодні у нашій державі борються не два цивілізаційні вибори — між Європою і Росією, як це часто подається нам з телеекранів під пропагандистським соусом.

Насправді ми маємо три орієнтаційні напрямки України:

  • Улус-ординський автономний округ Російської імперії;
  • євроорієнтована національна платформа із зовнішнім примусом до цивілізаційного вибору;
  • власна українська цивілізаційна платформа, створена на базі самоідентичності та самовизначенності.

Російський цивілізаційний проект (так званий «Русский мир») не сприймається українським суспільством як форма ідентичності, оскільки побудований на історичних фейках і є замахом Московії на історичну приналежність до Київської Русі, а тому не є прийнятним. І тут постає питання: або Україна знаходить шлях, як прислужитися Європі в її цивілізаційному проекті (знаходить в ньому свою функцію), або створює свій власний цивілізаційний проект. Якщо Україна зараз цього не зрозуміє, існує реальна загроза остаточної втрати нашою країною об’єктності, територій, незалежності ба більше – існування держави як такої.

Наше завтра – наслідок вибору сьогодні

Населення України робить свій цивілізаційний вибір саме зараз, і відправлення у небуття радянських «артефактів» є позитивною ознакою у цьому процесі… Можливо, разом із руйнуванням всього того, чим ми жили останні 300 років, ми нарешті дамо можливість паросткам нового дотягнутися до сонця та отримати шанс на розвиток? Як каже Святослав Вакарчук, не дивіться на Україну, як на землю своїх батьків. Дивіться на неї, як на землю своїх дітей. І тоді прийдуть зміни…

Українці здатні розвиватися у позитивному та конструктивному напрямі навіть за найскрутніших обставин. Візьмемо для прикладу переселенців з східних регіонів. Багато людей, втративши свої домівки, були змушені зробити свій вибір щодо подальшої долі. Деякі сім’ї були розділені, бізнеси та підприємства зруйновані або порізані на металобрухт. Та разом із долями та домівками у багатьох, об’єктивно думаючих людей, відбувся ментальний розрив із радянською системою устрою (вона вже просто не працює), старою радянською інфраструктурою, виробництвом, зв’язками. На зміну їм, хоч і дорогою ціною, приходять нові технології, нові ідеї, нові обличчя.

Прикладів успішного розвитку громадян-переселенців із Донбасу є безліч. Це і ІТ-бізнесмени, які перевели свою компанію разом із співробітниками із Донецька до Львова. Це і офтальмолог із Донеччини, яка успішно відкрила кафе у Києві, і донеччанка, яка виготовляє гранолу, відтепер мешкаючи в Одесі. Ці приклади доводять, що головне – незламність духу, бажання побороти систему та самоідентифікація  як представника сильної нації.

Хоча ракова пухлина Радянського Союзу і досі пускає метастази, це лише пришвидшує цивілізаційний вибір України, який не вдалося досі зробити з початку отримання незалежності. Сьогодні прояви «пухлини» ми ще бачимо на Волині, Рівненщині, Житомирщині у вигляді бурштинових війн, на Буковині, у Закарпатті – у вигляді лісової мафії, по всій країні скачуть «горіхові білочки». Подібні ситуації відбуваються на всіх щаблях суспільних відносин та залежать від цивілізаційного вибору кожного.

Куди ведуть українські «сусаніни»?

Зробити крок назустріч новій країні з новими цінностями і з новим виміром суспільної відповідальності кожного перед кожним, держави перед людиною і людини перед державою? Чи увійти у новий світ зі своєю самоневизначеністю у якості платформи для експериментів зовнішньополітичних гравців? Ми з Вами вже обрали відповідь на ці питання. Тепер це саме повинна зробити сьогоднішня політична еліта, одна нога якої залишається зацементованою в клептоолігархічній системі, побудованій на «кращих» практиках Радянської системи, червоних директорів  та кримінальних кланів. Іншу ногу вони припідняли у західному напрямку, пообіцявши втілення в Україні цінностей, які там сповідуються. У такому шпагаті «еліта» й застигнула…

Кожна кадрова перестановка у системі влади – це маленька надія на довгоочікувані зміни у системі. Та приклад новообраного Генерального Прокурора показує, що один у полі не воїн. Як би того не хотілося нам із вами, але кругова порука не дозволить панові Луценку змінити існуючу систему у владі. Останні слова Корнійчука по телефону невідомому абоненту  при його обшукові та затриманні були: «Якщо Ви мене не витягнете, я здам усіх». І це – вирок для існуючої системи. Усі: від Президента до рядового інспектора прямо чи опосередковано пов’язані в одній корупційній схемі під назвою «грабунок» самих себе.

Як казав Олег Ольжич, вся історія України – це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. Той час, що ми витрачаємо на грабунок один одного, ми б могли витрати на створення спільного блага, побудову нової країни та створення нових цінностей. І, судячи зі всього, це відбудеться точно не із сьогоднішніми «сусанінами»…

Надія є?

Не важливо, із застосуванням якого інструментарію ми будуємо свою країну — самі, з Європою, з Азією. Це в будь-якому разі вимагає від нас володіння визначальними ознаками суспільства – функціонуванням механізмів самозбереження, самовідтворення й самовираження. Виникає питання, чому, для прикладу, Швейцарія колись знайшла такі механізми, а Україна —  не може? Дивно, та невже різниця лише у державах-сусідах? Хіба ж сусіди Швейцарії — Франція, Німеччина, Австро-Угорщина та Італія — були менш агресивними, ніж Польща чи Росія?

Отже, сьогодні, здійснюючи свій цивілізаційний вибір, вкрай важливо зберігати здатність підтримувати свої відтворювальні механізми та потенціал вище критичного рівня, який відділяє суспільне життя від смерті, виживання від деградації. Українцям життєво необхідно всупереч зовнішнім та внутрішнім небезпекам продовжувати ефективне самовідтворення і не втрачати здатність відтворювати себе як суб’єкт історії…

 

 

Share

Висловіть свою думку

Google+