ВІДВЕРТА РОЗМОВА ПРО МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

Share

20 жовтня Форум «Публічна політика. Діалог заради розвитку» продовжив свою роботу.
Першою подією дня стала лекція старшого економістаCASE-Ukraine, учасника Несторівської групи, автора книги «Від гідності до успіху: як побудувати економічне диво на українському ґрунті» Володимира Дубровського.

Тема Лекції: ВІДВЕРТА РОЗМОВА ПРО МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

Якщо люди чого-нибуть хочуть, чи обов’язково вони цього досягнуть? На відомому прикладі з теорії ігор про дилему ув’язнених бачимо, що без кооперації між двома сполученими сторонами прагнення цих сторін можуть привести до найменш бажаного результату, іноді прямо протилежного їх бажанням. Координація, кооперація є важливими елементами для вирішення питань, що принесуть користь обом сторонам. Якщо їх немає, як би люди не прагнули чогось, бажаних результатів вони не досягнуть.

Друге важливе питання – проблема колективної дії. Якщо люди мають досягати певної мети колективно, і метою є суспільне благо, тобто благо, до якого неможливо обмежити доступ, завжди будуть люди, які активно добиваються такої мети і працюють заради її досягнення, і буде певна частка людей, які самоусунуться від будь-якої праці задля цієї мети, але в разі успіху будуть гарантовано користуватись її результатами, так звана «проблема халявника». Із-за цього фактору дуже важко організувати колективну дію. Легко справитися з цим завданням в менших групах, а великі якраз цього зробити не можуть. Тому малі групи людей реалізують свої інтереси часто рахунком великих.

Багато людей ототожнюють продуктивний бізнес з матеріальним виробництвом і вважають продуктивним те, що можна , умовно кажучи, потримати в руках. Тобто, виробництво є продуктивним, а торгівля, банківська сфера – непродуктивні. Але це хибний підхід. Тут, скоріше, треба розрізняти прибуток і ренту. Багато людей плутають їх. В політичній економіці є визначення, що прибуток отримується шляхом створення нової вартості. Важливо, що це відбувається в конкурентному секторі. Така діяльність загалом збільшує суспільний добробут, це гра з позитивною сумою, коли кожен отримує більше, ніж мав до того. В теорії ігор доводиться, що може бути така рівновага, яка влаштовує всіх. Гравці можуть домовитись і виробити певні правила, які принесуть користь всім. А коли ми говоримо про пошук ренти , то розуміємо, що то є діяльність, яка прямо чи непрямо пов’язана з перерозподілом, або зі спотворенням конкуренції, коли вона заміняється монополією і фактично теж є перерозподілом. Він може відбуватися силою, обманом, він може бути представлений в будь-якій області діяльності, але, якщо там присутній протекціонізм, значить, там присутній пошук ренти. Відповідно, за означенням, перерозподіл – це гра з нульовою сумою, або навіть з негативною. Якщо, наприклад, є певна монополія, то вона зменшує добробут всього суспільства, і вигоди, які отримує монополіст, менші, ніж збитки споживачів. І якщо це гра з нульовою або негативною сумою, то кожен намагається вхопити більше, тут немає рівноваги. Ці гравці між собою не можуть домовитись позитивно, їм обов’язково потрібен хтось, хто буде їх координувати. Тому насправді бізнес у будь-якій сфері, який чесно працює, не вимагаючи собі привілеїв і монопольного становища, є продуктивним, і саме з таким бізнесом варто мати справу, бо він виконує правила гри, які допомагають створювати цінність. Але багато людей не вірять, що обмін може бути взаємовигідний, і вважають, що збагатитись можна виключно коштом інших. Коли люди нездатні розрізняти доходи за їх походженням, то будь-який бізнес вони вважають шахрайством. Відповідно, будь-яке багатство, будь-яка власність в їх розумінні є нелегітимними. А якщо вони нелегітимні, то їх можна не захищати. Припустимо, від рейдерства. Відповідно, за таких умов, коли бізнес не бачить сенсу бути чесним, і тоді переважає пошук ренти.

Нобелівський лауреат Даглас Норт видав книгу «Насильство та суспільні порядки». Ця книга просто перевернула політичну інституційну економіку. Одне з його тверджень полягає в тому, що одні й ті ж інститути можуть працювати по-різному в залежності від контексту. На що це впливає? Відповідь можна знайти і у інших авторів. Наприклад, Мілтон Фрідман дуже влучно сформулював критерії для того, має держава втручатись у ринок, чи ні. До нього казали, що, якщо ринок не може забезпечити оптимальне використання ресурсів, то держава має втрутитись. Але Фрідман пропонує спочатку поставити питання: чи можуть люди самі, без держави, вирішити цю проблему, або за рахунок ринкових механізмів, або за рахунок самоорганізації. Якщо так – то втручання держави недоречне. Якщо ж не можуть – треба поставити наступне запитання, яке зазвичай не ставлять: а чи може це зробити уряд? Причому не абстрактний уряд, а конкретний уряд конкретної країни з його спроможністю. Якщо він не може вирішити це питання краще, ніж ринок, то втручатись він не повинен навіть тоді, коли є ознаки провалу ринку. І лише в тій ситуації, коли є ознаки, що уряд здатен вирішити цю проблему краще, ніж ринок, тоді державне втручання доцільне. Тобто по факту це означає, що втручання уряду в ринок залежить від його спроможності, і менш спроможний уряд має втручатись менше. Чи завжди цей принцип дотримується в країнах ЄС? На жаль, ні. Власне, це є одною з причин брекзіту, тому, європейські демократи намагаються врегулювати те, що вони регулювати не можуть. Друге, на що треба зважати – що в нас , в Україні, здатність уряду набагато менша.

Отже, повертаючись до Норта – він розглянув логіку того суспільного устрою, який ми на сьогодні маємо. Це – суспільний порядок з обмеженим доступом до політичних та економічних можливостей. Ми бачимо, що ринки поділені між певними групами. В політиці є теж певні обмеження для входу в цю площину. І це особливість, яка заважає жити, але так жили всі народи на протязі десяти тисячоліть. Ті іноземні радники, що до нас приїжджають, впевнені, що ліберальна демократія і ринкова економіка – це природний стан людей , і , якщо в нас воно не працює, це виключно тому, що ми ще не навчились. Але Норт звертає увагу , що сто років тому так жили всі країни, в тому числі й ті, з яких до нас ці люди приїжджають. Тобто в цьому суспільному порядку, оскільки він існує, є певна логіка. Порівнювати його треба не з сучасними розвиненими країнами, а з тим, що було до нього. А були безперервні війни між племенами. Всередині цих племен насильство якимось чином регулювалось, а між собою війни були постійні. І саме за Нортоном, коли є обмеження і воно створює ренти, воно краще, ніж війни – отже, за ренту купується мир та спокій. Тобто стаціонарний бандит кращий за нальотчика. Він має певний інтерес, щоб ті люди, яких він грабує, жили та заробляли, а він мав стабільний зиск з їх добробуту. А от нальотчик ні в чому не зацікавлений. Це менше зло в порівнянні з тим, що було раніше. Але це все ж таки зло – ті привілеї, які дозволяють отримувати ренту, завжди пов’язані з порушенням чиїхось прав. Саме тому цей устрій принципово несумісний з конкуренцією, рівними правилами гри, сприятливим підприємницьким кліматом і демократичною політикою. Так живе більшість країн світу за винятком небагатьох, які кількасот років тому почали переходити до відкритого доступу, і саме він зробив їх розвиненими. Відкритий доступ тримається на конкуренції. Але, якщо є тільки політична конкуренція, то вона нестійка. Економічна конкуренція сама по собі теж нестійка. Вони сильні, коли підтримують одна одну. Але все базується на тому, що суспільство має підтримувати опозиційні партії в боротьбі з монополізацією політики та економіки свідомо. Люди мають розуміти свої інтереси саме як відкритий доступ. І це є насправді причиною, чому цей відкритий доступ не встановився в більшості країн світу, бо, якщо є мислення в парадигмі нульової суми, то люди своєї вигоди не розуміють. Відповідно, доки це мислення є, люди протестують виключно за переділ. Якщо вони проявляють силу, з ними діляться, і вони так і залишаються частиною існуючого обмеженого доступу.

Третя причина, чому ми не можем жити, як розвинені європейські країни, полягає в тому, що в нас існує вибіркове застосування закону. Ця практика дісталась нам в спадщину від російської імперії. І на сьогодні законодавча система вибудована так, що не порушити закон неможливо, а система зацікавлена в тому, щоб закони залишались такими, які неможливо виконати, і це утворює хибне коло. І, якщо в нього вкидають якусь європейську регуляцію, то злочинцями стають всі, це логічний наслідок того самого вибіркового застосування закону. Це робить неможливим формальну гармонізацію. Ще один цікавий момент, що стосується євроінтеграції: ми дуже важко, але переходимо від обмеженого доступу у відкритий. Знаходимось десь посередині шляху. Але утворився новий гравець – це громадянське суспільство. Вперше за всю історію України в ній утворилась група людей, яка зацікавлена в реформах. Перша з успішних реформ – це, безумовно, децентралізація. Але для того, щоб децентралізація означала демократизацію, а не владу місцевих феодалів, необхідно, щоб вона була підкріплена розвитком громадянського суспільства, розвитком соціального капіталу. Соціальний капітал – це здатність до колективних дій. Це дійсно приносить користь, коли люди бачать цю користь, вони продовжують об’єднуватись, це примножує їх соціальний капітал, забезпечує суспільний контроль над владою і водночас підвищує власну соціальну відповідальність, це є основою для самоврядування і, відповідно, зменшення у потребі втручання держави і збільшення довіри у суспільстві. Ці компоненти дійсно роблять демократію дієздатною. Але та сама здатність до колективних дій може бути використана і в іншому сенсі. Виникають перерозподільні коаліції, тобто групи, які намагаються провести перерозподіл на свою користь – профспілки, лобістські асоціації. Вони придушують конкуренцію, вибивають з бюджету різні пільги, субсидії, тобто перевантажують бюджет. Це посилює податковий тиск на інших учасників, зрештою руйнується макроекономіка, це приводить до стагнації та економічних криз. Приклади – Греція, Латинська Америка. І це дорога до неуспіху. Коли Україна намагається наслідувати якісь норми, що діють в розвинених країнах, то вона нагадує Еллочку-людоїдку, що боролася з Вандербільдіхою у відомій книзі Ільфа та Петрова. Вся ця боротьба з МАФами, гей-паради і таке інше – то є лише видимість європейських цінностей. На жаль, нам не можна поки що вдавати з себе отаку заможну та розвинену європейську країну. Спочатку потрібні європейські принципи, а вже потім – європейські норми.

Наступна ілюзія – про те, що з’явиться чиясь сильна рука і наведе нам європейський порядок. Але історія показує, що з багатьох сотень диктаторів успішними були одиниці. Чому ми думаєм, що нам дістанеться Лі Кван Юн, а не Мадуро? Та й диктатура, принаймні успішна, можлива тільки в дисциплінованих країнах з уставленими традиціями державного будівництва.
Як же нам все ж таки збудувати ефективну державу, яка могла б ті закони втілювати? У країнах, що розвиваються, є переважно або сильна бюрократія, або стримування та противаги. В Україні якраз переважають саме стримування та противаги. Наші чиновники, які вийшли самі і винесли свій досвід з СРСР, не знають іншої сильної держави, крім держави з вертикаллю влади. Позитивне в цьому тільки те, що коли в процесі революції люди беруть державу під контроль, легше взяти, коли вона слабка і будувати противаги. Власне, децентралізація – це і є механізм стримувань та противаги, якщо тільки цей процес буде доведено до кінця.

Якщо ми хочемо, щоб наша влада знищувала принцип вибіркового застосування невиконуваних законів, то її треба перебудувати на інших принципах. Поки вона тримається на вертикалі влади, вона цього робити не буде – вертикаль влади тримається саме на вибірковому застосуванні закону.

І остання з ілюзій – про індустріальні держави. Коли кажуть, що не буває постіндустріального розвитку в країнах, які не були індустріалізовані, це правда, бо індустріалізація створює важливі передумови – освіту, інфраструктуру, урбанізацію. Але стадію індустріалізації Україна вже давно пройшла. Тофлер порівнює якості індустріального та постіндустріального суспільства В індустріальному суспільстві важливі капітал, масовість, ефектмасштабу. В постіндустріальному – знання, творчість, індивідуальність, націленість на успіх. Індустріальне виробництво масове, стандартизоване, централізоване. Постіндустріальне – децентралізоване, наближене до виробника. Технології стереотипні в індустріальному і гнучкі в постіндустріальному. Якості людей в індустріальному – це, перш за все, дисципліна, в противагу цьому творчість, винахідливість та здатність до швидких змін – в постіндустріальному. За переліком ознак українці більш пристосовані до постіндустріального суспільства.

Промисловість у нас, безумовно, буде розвиватись, нема жодної країни, в якій би вона не розвивалась, але питання в тому, чи буде вона драйвером. Жодна країна в історії не ставала заможною через імпортозаміщення, і виробництво на внутрішній ринок не дозволяє розвиватися швидко. Але промисловий розвиток там, де дешева праця і дешевий капітал. Стосовно капіталу – в нас дуже низький рівень іноземних інвестицій. Причини для цього зрозумілі – корупція, нестабільна валюта, низький рівень судової системи. Крім того, військовий конфлікт з Росією. Цей фактор нікуди не дінеться, тому капіталомісткі підприємства розміщуватимуть не в нас. Коли ж кажуть про те, що в нас дешева робоча сила, це теж не зовсім правильно, тому що в світі 3,7 мільярдів населення в країнах, бідніших за Україну, з абсолютно низькою вартістю життя. Та ж Індія, приміром. І там, де є дешева робоча сила, там і будуть працемісткі підприємства. Драйвером в нас можуть стати тільки постіндустріальні галузі. Наприклад, дуже обнадіює галузь ІТ, розробки та дослідження в медичній та фармакологічній сфері. Але для того, щоб в нас розвивався саме інноваційний сектор, треба створювати інноваційні екосистеми. І це якраз завдання для місцевого рівня.

Share
Google+